Її пасма спадали йому на плече,
Лоскотали за вухом, пірнали в ріллю волосся.
Він у серце вростав таємничим плющем,
Ніби в сад, у якому давно панувала осінь.
Він щоночі навшпиньках приходив у сни,
Тихо пестив чоло і вкладав їй у руки квіти.
А вона танцювала дощем навесні
І дивилась так, що йому аж хотілося жити.
